У в’язницях Росії та тимчасово окупованого Криму зараз перебуває понад 100 людей, повідомляє коаліція українських громадських організацій, які опікуються звільненням політв'язнів. 77 з них — кримські татари.
42 політв'язні вже отримали вироки у сфабрикованих кримінальних справах.
Більшість з цих людей перебуває у дуже важких умовах, каже Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова. Зокрема, український політв'язень Ігор Кіяшко незаконно утримується у російській виправній колонії № 11, де зафіксовано спалах коронавірусної інфекції. А кримському татарину Сейрану Хайретдинову керівництво слідчого ізолятора у Севастополі, де його незаконно тримають, навмисно створює нестерпні умови, переміщуючи його з камери в камеру та погрожуючи штрафним ізолятором.
Аби повною мірою зрозуміти, що переживають теперішні українські політичні в’язні у РФ, достатньо поговорити з тими, кому вже вдалося вирватися з російського полону. А незабаром їхні історії можна буде послухати з перших вуст і побачити у мобільному додатку доповненої реальності (AR — augmented reality) #PrisonersVoice. Це приверне додаткову увагу європейських політиків і громадськості до українських політв'язнів, які перебували або досі перебувають в тюрмах Росії та ОРДЛО, та до порушення РФ прав людини загалом. За допомогою AR-технології глядачі зможуть глибше відчути емоційні переживання тих життєвих ситуацій, в яких опинилися найбільш відомі у світі українські політичні полонені - від обставин арешту до життя у колонії.
Одна з таких історій від Олександра Кольченка, який разом з іншими політичними в’язнями повернувся до України 7 вересня 2019 року в межах обміну полоненими з Росією.
Кольченка було заарештовано 16 травня 2014 року у Сімферополі за сфабрикованою справою. Його звинувачували у тероризмі після підпалу офісу «Партії Регіонів», який пізніше став офісом «Єдиної Росії». 23 травня Олександра Кольченка вивезли до Москви, а 25 серпня 2015 року — засудили до 10 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Його було названо «спільником» іншого відомого українського політв'язня — Олега Сенцова, тому суд відбувався над ними одночасно, а за його трансляцією стежив увесь світ.
За сфабрикованими звинуваченнями Олександр перебував у російській колонії п’ять з половиною років. У 2015 році він заочно отримав орден «За мужність» I ступеню.
У листопаді 2019 року «Фонд Пінчука» придбав для Кольченка та ще чотирьох звільнених з Росії політв'язнів квартири в Києві.
Протягом 11 місяців після повернення Олександр Кольченко веде активне громадське життя, підтримуючи українських політв'язнів у РФ, а також заарештованих у Києві активістів Сергія Стерненка, Яну Дугарь та Андрія Антоненка.
Ми поговорили з Олександром про те, як Путін став його продюсером, про історію колонії, в якій він відбував покарання, політичні репресії в Росії та багато іншого.
Нещодавно в Росії завершився суд над відомим істориком і правозахисником, дослідником сталінського режиму Юрієм Дмитрієвим. Йому присудили три з половиною роки колонії. Правозахисне товариство «Меморіал» визнало його політичним в’язнем. Ви стежили за цією справою?
Я стежив, але поверхнево. Бо зараз в Росії політичні репресії перетворилися на рутину, і дуже важко слідкувати за всіма процесами. Мені писав товариш з Росії, що тільки з анархістського руху вимушені були виїхати з Росії десятки, а то й навіть сотні людей.
Ви підтримуєте зв’язки з російськими політичними в’язнями?
Я підтримую зв’язки з росіянином Володимиром Акіменковим, який регулярно збирає кошти на підтримку як українських, так і російських політв'язнів.
Є відмінність між ставленням тюремників до російських політичних в’язнів і до українських?
Не знаю. Мені здається, що ставлення до всіх однакове — як до ворогів кремлівського режиму.
А ставлення до «політичних» гірше, ніж до звичайних в’язнів?
В моєму випадку, через резонанс навколо нашої справи і через величезну підтримку, вони мусили поводитися коректно. Але контроль був більш прискіпливим, ніж до решти ув’язнених. Вони могли затримувати листи або пресу.
Листи всі затримували чи лише ті, що написані іншими мовами?
Листи українською мовою не видавали взагалі, бо це іноземна мова. Коли я приїхав, спочатку мені тривалий час не видавали листи. Потім, коли я підняв галас і правозахисники Тетяна та Миколай Щур теж підняли галас, вони мені принесли цілу кіпу, щоб я не скаржився.
Інших ув’язнених тримають у більш суворих умовах?
Так.
Українська влада продовжує вести переговори про визволення українців-політв'язнів, які незаконно утримуються в російських в’язницях. Як ви вважаєте, на які поступки може піти українська влада для звільнення наших полонених, а на які не можна йти за жодних обставин?
Я думав про це після нашого обміну. Але так однозначно важко відповісти. Я пам’ятаю, коли ми поверталися і летіли в літаку, в Олега [Сенцова] хтось з Офісу Президента спитав: «Зараз триває дискусія навколо вашого обміну на Цемаха. Як ви до цього ставитеся?». На що він відповів: «А хто це такий взагалі?». Тобто, всі ці процеси дуже непрозорі та важко так однозначно відповісти.
Але обмін одних ув’язнених на інших можна вважати рівноцінним?
Не знаю, наскільки рівноцінним, бо Росія повертає тих, хто засуджений за очевидно сфабрикованими справами. А в Росію віддають відвертих покидьків. Ба, навіть кілерів, які жодним чином не причетні до конфлікту між Україною та Росією. Але якщо Росія погоджується приймати таких людей, то хай приймає. Мені тільки шкода тих росіян, які мусять жити з ними в одній країні.
Ви відбували покарання у колонії міста Копейськ Челябінської області. До 2012 року вона вважалася однією з найбільш суворих у Росії. Ви це відчули на собі чи за вашого перебування там уже було легше?
Ні, я це не відчув. Але коли я приїхав, то дізнався, що це табір з героїчною історією. Там до кінця 2012 року дійсно були жахливі умови перебування. Відверто знущалися над в’язнями, вибивали у родичів великі суми — змушували телефонувати і просити гроші, лише так їм давали можливість більш-менш нормально жити. До цього було декілька спроб щось змінити. Хлопці розповідали, що перерізали вени, розрізали шию, животи, викидали кишки. Але їх везли в лікарню, зашивали у варварський спосіб, а потім зачиняли у ПКТ (приміщення камерного типу — ред.), СУС («строгие условия содержания» — ред.) тощо.
24 листопада 2012 року декілька хлопців вилізли на вежу — тоді якраз був День відчинених дверей і мали впустити рідних, які стояли біля входу. Піднявшись на вежу, вони кричали: «Не варто підходити, бо ми, не роздумуючи, стрибнемо вниз». І почали кричати про те, що відбувається у цій колонії. Вони попросили підтримати їх, і всі ув’язнені вийшли з приміщень на вулицю. І хоча було дуже холодно, вони стояли там дві доби поспіль без сну. І після цього дуже сильно змінилися умови.
Тобто вони своїм життям і здоров’ям відстояли для вас кращі умови?
Так. І ті, кого я застав, хто пережив ці події, розповідали, що ми мусимо цінувати це. Хтось загубив своє здоров’я, хтось, навіть, поніс покарання і поїхав на другий термін через ці події.
Що б ви зробили інакше у 2014 році, якби знали, які можуть бути наслідки?
Я міркував над цим. І важко однозначно відповісти, бо якщо б я за прикладом товаришів поїхав на континент, то цього [арешту] можна було б уникнути, і я приніс би як для родини, так і для руху більше користі. І не потребував би стільки ресурсів на підтримку. Але сталося, як сталося. Я познайомився з багатьма людьми і це дуже цінно.
А зараз ви можете допомогти іншим політичним ув’язненим. Привертаючи увагу до процесів, які відбуваються з ними.
Так, як це було і на процесі. Виходить, що Путін і ФСБ стали нашими продюсерами і привернули увагу всього світу до репресій в Криму. І суд був як такий майданчик для виступу, щоб заявити про свою позицію.
25 червня ви взяли участь в акції у столичному парку Шевченка на підтримку ув’язнених, затримання яких теж вважають політично вмотивованим: Сергія Стерненка, Андрія Антоненка і Юлії Кузьменко. Чому це було важливо для вас?
Я прийшов на цю акцію, незважаючи на те, що у нас можуть бути різні погляди. Бо якщо ти ігноруєш відверто фальсифіковані карні справи або карні справи, до яких є багато запитань в суспільстві, то це владі дає зелене світло. І наступного разу це може торкнутися так само і тебе.
Ви є прибічником лівих поглядів, а ці ув’язнені - праві за ідеологією.
Якщо до цього спокійно ставитись, то спочатку вони «закриють» твоїх ідеологічних опонентів, а потім прийдуть за тобою. Так само в Росії склалося з екстремістським законодавством. Його просували захисники, щоб знизити рівень ультраправого насильства на вулицях. А врешті-решт воно обернулося проти всіх.
І в Росії тепер будь-кого можуть назвати ультраправим, якщо це потрібно державі.
Скоріше, екстремістом. Це таке узагальнююче слово.
До анексії Криму ви приєднувалися до екологічного протесту в Криму проти захоплення прибережних земель Віктором Януковичем та його оточенням. Як саме виражали протест?
Ми організовували пікети з інформуванням суспільства про це. Намагалися отримати відповіді від влади, але нас ігнорували. Я від когось чув, що на 23 лютого 2014 року були заплановані протестні акції в маєтку, що тільки будувався тоді. Але події склалися по-іншому.
Проте екологічні акції - це тільки одна зі сфер моєї громадської діяльності. Ми організовували кампанії на підтримку працівників «Кримтролейбуса», кампанії на захист прав студентів тощо.
Є зараз бажання продовжувати громадську діяльність?
Є, але у мене зараз в пріоритеті - влаштуватись на роботу і отримувати стабільний дохід, аби було на що жити.
Ви продовжуєте навчання в Таврійському національному університеті?
Так, я продовжую навчання, але зараз воно через карантин на перерві.
За яким напрямком плануєте працювати? Вчитеся ви за напрямком «туризм».
Вчуся — так. Але я зараз вдома займаюся самоосвітою, вчуся малювати. Це для мене зовсім нова сфера діяльності, бо я ніколи не малював.
Що саме малюєте?
Ілюстрації для використання в інтернеті.
Вже переїхали на нову квартиру?
Я вже її отримав, але там — матір з сестрою. А я зараз живу у дівчини. Але мешкаємо поблизу одне від одного.
Ви залишаєтеся прибічником лівих поглядів. Що вони для вас значать? Це дуже широке поняття…
Так, це дуже широке узагальнення. І воно втрачає сенс все більше і більше. Тому я намагаюся якось дистанціюватися. Я прихильник лівих поглядів. Але можуть заявляти про прихильність до лівих поглядів і ліволіберали і якісь «упороті» сталіністи. В мене з ними нема нічого спільного. Я прибічник анархістських поглядів. Напевно, основні цінності - це рівність, а звідси все решта: пряме народовладдя, контроль суспільства над економікою тощо.
Це так, як було на Запорізькій Січі і на Майдані?
Так, щось на кшталт того. Якщо примітивно, то так.
Ще є щось таке, до чого ви досі не можете звикнути після звільнення? Бо люди, коли повертаються з ООС/АТО, кажуть, що їм після пережитого досвіду буває важко до чогось звикнути знову.
Мені здається, що у мене були не такі жахливі умови, як в ООС, де у людей постійний стрес. Хоча, у в’язниці ти теж знаходишся у постійному стані стресу, але його жодним чином не порівняти, бо на війні тебе можуть вбити в будь-яку мить. А у в’язниці ти більш-менш захищений. Відносно.
Під час ув’язнення вас підтримувало багато людей. Чи відчуваєте ви підтримку після звільнення?
В перші місяці багато запрошували і з виступами в Європі, і взяти участь в інтерв'ю. Зараз запрошують менше, лише час від часу. Але в мене з’явилося багато друзів, подруг, знайомих з різних країн. Всі пишуть, дзвонять.
Запрошували в Прагу, щоб відпочити, для реабілітації. Але наступного дня після приїзду я сконтактував з товаришем, з російським експолітв'язнем, з яким я був знайомий заочно за листуванням — і ми разом пішли на публічний захід, брали участь у марші на підтримку Рожави. Це Сирійський Курдистан. І там вирішили влаштувати акцію — вечір на тему політичних репресій в Росії і Криму, починаючи з Болотної площі - і до сьогодення. І з його вуст пролунала така фраза: «Ми за Болотну справу сиділи ще в демократичній Росії, бо те, що відбувається зараз, після 2014 року, — це взагалі жах».
Тобто 2014 рік став переламним навіть для росіян — відбулося «закручування гайок».
Так.
Багато людей прийшло на вашу акцію?
Кілька десятків людей. Дехто з чехів запитував, в якому стані в Криму анархістський, антифашистський рух. І доводилося пояснювати, що там мова не йде про анархістський рух, там взагалі немає політичного життя як такого. Там наче каток проїхав — нічого немає.
Авторка: Тетяна Матичак спеціально для проєкту #PrisonersVoice
Фото: Роман Шаламов.
Довідка: додаток доповненої реальності #PrisonersVoice створюється в рамках проєкту, який реалізовує ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Українського культурного фонду та у співпраці з Центром громадянських свобод та іншими партнерами. Проєкт є частиною глобальної акції #PrisonersVoice, який має привернути увагу світової спільноти до українських політв'язнів, які перебували або досі перебувають в російських тюрмах, та до порушення Російською Федерацією міжнародного законодавства прав людини.
Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою автора.
Джерело: NV
