«У мене перед очима — наша остання зустріч. Я проводжала Олександра в аеропорт. Ми з чоловіком не розлучалися більше, ніж на два дні, а тут мали не бачитися п’ять. І таке у мене було дивне відчуття, що може статися щось погане. Але я відганяла його, пояснювала це хвилювання собі тим, що попереду п’ятиденна розлука. А виходить, це таки було погане передчуття, — згадує Катерина Марченко, дружина політв’язня Олександра Марченка. — Більше нічого не залишається, як жити цими моментами. Коханої людини зараз немає зі мною. Доводиться знаходити в собі сили… Перший час було дуже важко, здавалося, що збожеволію. Два місяці ми не знали, де він і що з ним…».
Це був 2018 рік, українець Олександр Марченко їхав у Донецьк, щоб повернути свою автівку, яку лишив на СТО ще у 2014 році й не зміг її забрати через початок російської агресії. Рідні політв’язня згадують, що у грудні 2018 року йому зателефонував знайомий і розповів, що начебто з'явилася можливість забрати машину. Олександр вирішив ризикнути. Але 17 грудня 2018 року, коли він вже повертався додому, українця затримали проросійські бойовики «ДНР».
«Мій чоловік поїхав в “ДНР”, щоб написати заяву про повернення викраденого автомобіля, який на початку бойових дій залишив у місті на станції техогляду. Він написав заяву і того ж ранку поїхав на митний пост. Зателефонував мені, сказав, що все в порядку, що їде додому. Після цього два місяці не виходив на зв’язок», — згадує дружина незаконного ув’язненого українця.
Ці два місяці Олександр Марченко перебував в ізоляторі «МДБ ДНР», після чого його доставили на кордон України та РФ і передали представникам ФСБ Росії. Ще майже два з половиною місяці його утримували у депортаційному центрі Краснодарського краю. Кримінальну справу проти Марченка порушили лише 30 квітня 2019 року.
Його звинувачують у «підготовці до незаконного переміщення через митний кордон продукції військового призначення, військової техніки і запасних частин до неї, вчинене іноземним громадянином» та у «шпигунстві». Українцю загрожує до 20 років позбавлення волі.
Правозахисний центр «Меморіал» визнав Олександра Марченка політв’язнем.
«Коли його арештували у “ДНР”, його відвели у підвал і там катували струмом, підвішували. Після тортур сказали писати показання, інакше будуть катувати знову і знову. Погрожували, що його маму посадять поруч, — розповідає Катерина Марченко. — А коли його перевезли в Росію, то вже там співробітники ФСБ погрожували, що відвезуть його назад в “ДНР”, якщо не напише все, що треба».
Зараз, розповідає дружина політв’язня, завершилося попереднє слідство, вже були перші судові засідання у справі. Суди проходять у закритому режимі. Олександр Марченко очікує на вирок в краснодарському СІЗО-5.
«Тепер вони будуть викликати нібито свідків. Їхні свідки розкидані по всій території Росії. І, як каже адвокат, це може зайняти рік. Узагалі, здається, що все будуть максимально довго затягувати. Мій чоловік хотів, щоб його включили до списків на обмін, але поки немає вироку, навряд це можна зробити. І все відбувається максимально закрито. Що хочуть — те й роблять», — говорить Катерина Марченко.
Розповідає, що стан здоров’я Олександра значно погіршився. Це пов’язано і з катуваннями в полоні «ДНР», і з нервовими стресами, які переживає її чоловік в ув’язненні.
«У нього з'явилися лімфатичні гулі. Оніміла одна сторона тіла. Він має проблеми зі сном. У нього виникли проблеми із серцем», — говорить вона.
Катерина Марченко розповідає, що дзвінки заборонені, побачення — теж. Єдиний вихід — листи, але й вони не завжди доходять. Жити в такому режимі надзвичайно важко.
«Коли починаються якісь рухи у нашій справі, якісь мітинги та акції — з’являється хоч якийсь стимул. А взагалі дуже важко в психологічному плані, тому що треба знаходити сили і жити, і боротись. А коли нічого не відбувається, коли влада анонсує, що будуть обміни, а вони не відбуваються, — швидко настає апатія і паніка. Але ми не маємо права здатися. Олександр мене дуже підбадьорює у листах, незважаючи на обставини, він намагається знаходити плюси і підтримувати мене. Коли я починаю писати йому лист — завжди плачу, — розповідає дружина політв’язня. — Мій чоловік — позитивна і світла людина, він дуже життєрадісний. Без нього світ для мене втрачає сенс. Відчуття — ніби відібрали все і нічим дихати».
«Сім'я — це гавань, куди людина йде і коли їй добре і радісно, і коли погано і сумно. Найжахливіше — коли твою гавань руйнують, а ти не в силах нічого зробити. Така трагедія сталася в нашій сім’ї. Я прошу кожну людину, для якої сім’я так само важлива, не залишатися байдужими. І якщо є хоч найменший шанс, що ваш підпис наблизить нашу родину до возз’єднання, я прошу поставити його під цією петицією. Від усієї душі прошу допомогти повернути дружині чоловіка, матері — сина, а дітям — батька», — звертається до усіх небайдужих людей Катерина Марченко.
