Історія політв’язня Станіслава Панченко

Історія політв’язня Станіслава Панченко

20-річний Станіслав Панченко, боєць 58-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ, зник у зоні бойових дій на Донбасі в ніч з 17 на 18 січня 2019 року. Він був на посту, коли зв'язок із ним обірвався.

«Напередодні зникнення ми з ним розмовляли по телефону й у нас обірвався зв'язок. Я Через деякий час я йому знову передзвонила, але зв'язку не було. Мобільний був виключений. Я почала дзвонити до його керівництва, до хлопців, щоб дізнатися, чому зник зв'язок і де Стас. Головний сказав, що не знає, куди зник Станіслав, що його ніде немає і зранку буде видно, де він і що з ним, — розповідає Валентина Панченко, мати зниклого бійця. — Я всю ніч що дві години йому дзвонила, питала, чи не знайшли мого сина. Поки була ніч — а того року випало багато снігу і було дуже холодно, — сина ніхто не шукав, пошуки розпочали лише наступного дня».

Валентина Панченко згадує, що командування бригади озвучувало їй різні версії зникнення сина.

«То він посварився із кимось і кудись пішов, то його викрали, то він не прийшов на пост. Я їх слізно просила, щоб допомогли у пошуках, щоб звернулися до вищого командування. Але мені відповіли, що нічим допомогти не можуть. Тоді ми самі почали пошуки. Допомагали, звичайно, різні організації, і наший районний голова, і районний комісаріат, і наш голова поліції. Дякую їм за це», — згадує Валентина Панченко.

А через три доби бойовики «ДНР» заявили, що Станіслав потрапив до них у полон. Вони виклали відео, де український військовий нібито зізнається, що з власної волі перейшов на сторону бойовиків. Тоді ж командування 58-ї ОМПБр заявило, що трьох днів, що минули з моменту зникнення Станіслава, достатньо для того, щоб змусити бійця зробити подібне «зізнання». У бригаді нагадали, що всі інформаційні матеріали проросійських найманців є «нічим іншим, як елементом інформаційної війни».

Про те, що Станіслав не самовільно перейшов на сторону «ДНР», а був захоплений у полон, свідчить і так званий «суд» над ним. Проросійські найманці «засудили» Станіслава Панченка до 17 років позбавлення волі. Спочатку український військовослужбовець перебував у донецькому СІЗО, зараз — у макіївській колонії.

«Я з ним тільки трохи спілкувалася, але він мені про пережите нічого не розказував, щоб я не хвилювалася. Сказав: “Мамо, ти не знаєш, які ми тут тортури проходимо. Я навіть не очікував, що в наш час таке є”. Я розумію, що наші хлопці пройшли великі випробування. Вони засмучені, бо розраховували, що їм допомагатимуть, а вони бачать, що крім матерів, які б'ються за них, підтримки немає. Це недавно їх міняти почали. Це дуже важко, коли одних хлопців випускають, а інші залишаються у полоні», — розповідає мати військовополоненого.

Станіслав Панченко служив на передовій з 2017 року. Підписав контракт із ЗСУ одразу після закінчення Полтавського машинобудівного ліцею, де вчився на механіка тепловоза. «Він дуже хотів служити. У мене ще два сина — учасники бойових дій, так що й Стас пішов. Він добровільно підписав контракт одразу після закінчення ліцею. І після трьох місяців навчання у «Десні» поїхав в Луганську область на передову», — розповідає Валентина Панченко.

«У списках від нашої сторони він є. Перемовини, як я зрозуміла, йдуть дуже складно. Мені СБУ сказала, що сина не підтверджує та сторона. — розповідає Валентина Панченко. — Але ми маємо бути більш наполегливими. Наші хлопці йшли захищати України і ми повинні витягти їх з полону в будь-якому випадку. Праві-не правді — на підконтрольній Україні території простіше розбиратися, ніж робити припущення».

Розповідає, що кілька місяців взагалі не знала, що з її Станіславом, чи живий він взагалі.

«Нічого про нього не чула, не знала, що з ним. Це дуже важко. Мені такі фотографії присилали, писали: “будемо повертати шматками”. Зараз я вже знаю, що він більш-менш стабільний, що їх не б'ють, не знущаються. Але здоров'я, і зокрема психологічний стан, не найкращі. Ми всі сподіваємось на обмін і що скоро я його побачу. Ми всі його дуже чекаємо, — говорить матір Станіслава. — Він у мене такий приємний хлопець. Веселий. Життєрадісний. Гарний. У нас із ним довірливі стосунки, він ніколи від мене нічого не приховує, у нас з ним повне взаєморозуміння. Зараз мені дає силу віра і надія, що скоро з ним побачимось. Великою підтримкою для мене зараз є діти, а ще друзі — усі ті матері, з якими познайомилась за цей час».

«Кожен українець повинен розуміти, що наші хлопці, які зараз перебувають у полоні, захищали нас, захищали українські території. Я вважаю, що кожен українець повинен підтримувати військових — не тільки тих, хто в полоні, а й на передових, у воєнних частинах. Щоб хлопці трималися, щоб у них була надія і підтримка. Щоб хлопці мали віру, що вони потрібні, що про них не забувають. Це дуже важливо. І для нас важливо, що наших дітей не забувають. У мене син питав: “Мамо, як там воєнна частина? Про нас говорять? Цікавляться, коли нас звільнять і як до нас ставляться?”. Я починаю розповідати, то він веселішає, що про них не забувають, що переживають».