У серпні 2014 року українські військові і добровольчі батальйони вели бої з проросійськими бойовиками за українське місто Іловайськ. В останні дні серпня на підмогу бойовикам прийшли кадрові російські військові – українські воїни потрапили в оточення.
29 серпня українському командуванню начебто вдалося домовитися з російськими військовими і бойовиками про «зелений коридор», яким безпечно могли би вийти українські бійці з оточеного міста. Але під час виходу з Іловайська колону українських військових і добровольців розстріляли. Тих, хто вижив, брали в полон. Є й ті, хто зник безвісти і вже шість років про них нічого не чутно.
Володимиру Тодосієнку в серпні 2014 року було 23 роки, він служив у 40-му добровольчому батальйоні територіальної оборони «Кривбас». Спочатку бійці батальйону стояли на блокпостах на в’їздах і виїздах міста Дніпра (на той момент – Дніпропетровська), але згодом їх відправили у зону бойових дій. Так вони опинилися в оточеному Іловайську.
«3 вересня 2014 року ми побачили на відео одного російського телеканалу, що наш Вова потрапив у полон. Ми упізнали його, він потрапив у полон під Старобешевим, – розповідає Тетяна Тодосієнко, мама бійця батальйону «Кривбас» Володимира Тодосієнка. – Ми з його батьком не знали, що нам робити, куди бігти, до кого звертатися. Тож спочатку ми поїхали в СБУ, написали заяву. Нам сказали “не хвилюйтеся, ми робитимемо все, щоб забрати вашого сина звідти”. Далі мій чоловік поїхав у військову частину, а я – в обладміністрацію. Коли я там була, мені подзвонили з невідомого номеру, сказали, що це трійка польових командирів по розбору полонених і що мій син у них. Я їх благала, щоб вони повернули мені сина, пропонувала їм винагороду. Попросила їх бодай на одну секундочку почути його голос. Син мені сказав: “Матусю, бережи мою дружину, вона вагітна й носить під серцем мою дитину. Зробіть із батьком все можливе, щоб вона ні в чому не мала потреби, доки мене немає”. Я пообіцяла: “Володю, ми зробимо все, щоб тебе звідти забрати. Ти не будеш там довго”. Була чомусь така надія, але минуло вже шість років, а Володю ми так і не забрали звідти».
Виходячи з оточеного Іловайська, шестеро бійців «Кривбасу», серед яких і Володимир Тодосієнко, потрапили в полон до бойовика «Баті» – Юрія Сафоненка, – який називав себе отаманом «Казачьего Союза войска Донского». У 2015 році «Батя» покинув так звану «ДНР» і переїхав до Росії, а згодом – у складі групи російських найманців вирушив у Сирію. Доля ж шести бійців «Кривбасу» – Володимира Тодосієнка, Олега Карпова, Андрія Маркіна, Руслана Золотаренка, Романа Тимошенка та Віталія Доценка, які були у нього в полоні, – досі невідома.
«З 2015 року ми нічого не знаємо про наших синів, нічого про них не чули. З 2015 року – глуха стіна. Ми б’ємось, б’ємось – і нічого добитися не можемо. От в нас були сини, а тепер наче їх ніколи і не було. Де вони? У кого вони зараз? Чи вони на території України? Чи вони на території Росії? Нічого не відомо. Нічого…», – говорить Тетяна Тодосієнко.
Нещодавно вона разом з іншими матерями брала участь в акції біля Офісу Президента, щоб нагадати про своїх дітей, але до них так ніхто і не вийшов. Зараз вони не виключають, що самостійно поїдуть на окуповані території шукати синів.
«Наші діти нікому не потрібні, лише нам. І тому ми з іншими мамами вирішили, що тільки відкриються пункти пропуску на окуповані території, ми будемо робити собі перепустки й їхатимемо туди. Хай нашій владі буде соромно, що ми самі їдемо шукати своїх синів, які захищали нашу країну. І, можна сказати, що для того, щоб наші парламентарії і президент могли працювати спокійно, наші діти сидять десь по підвалах нікому не потрібні», – говорить Тетяна.
Володимир Тодосієнко народився 15 грудня 1990 року. Закінчив технікум, отримав спеціальність помічника машиніста, служив в армії – у флоті. Коли почалася російська агресія на Донбасі, пішов добровольцем. Щоб не хвилювати батьків, не розповідав їм, що їде на передову, дзвонив лише у хвилини тиші. 29 серпня надіслав батькам смс: «У мене все добре, розмовляти не можу, зателефоную, коли зможу говорити». Після цього на зв'язок не виходив, а за кілька днів батьки дізналися, що він у полоні.
«У мене дуже хороший син, дуже лагідний, завжди мені в усьому допомагав, – розповідає Тетяна Тодосієнко. – Він дуже любив готувати, любив квіти. Коли ще вчився у технікумі, вишивав дуже красиві рушники. Він хороший син, я так сподіваюся з ним ще зустрітися і побачити його».
Тетяна розповідає, що поки її син у полоні, у нього народилася дитина і помер батько. «У Володі росте донечка, яка ніколи не бачила свого татуся, а татусь не бачив її. І це дуже важко, коли дитина питає мене: “Бабуня, а де мій тато?”, а я їй говорю: “Зіронька моя, тато твій захищає наш дім”. А вона мені каже: “А чому інші татусі сидять вдома, а мого немає?”. Буває такі запитання ставить Вовина донька, що просто губишся, не знаєш, що відповідати. Дуже боляче, що його немає поруч. За цей час, поки Вови немає, помер його батько. Коли він вмирав, то сказав мені: “Обов'язково дочекайся нашого сина. Я вже не зможу дочекатися, а ти дочекайся”. Дуже це все боляче», – говорить Тетяна.
Розповідає, що матері об’єднали зусилля і добиваються, щоб прізвища їхніх синів включили у списки на обмін. «Наші їх не включають, та сторона також їх не підтверджує. Ми самі розмовляли з хлопцями, які вийшли з полону, і вони говорять, що бачили там наших хлопців. – розповідає Тетяна Тодосієнко. – Ми усюди зверталися – в СБУ, у військову прокуратуру, до Президента, нам усюди говорять, що працюють над цим, але результату – нуль. Я вважаю, що ніякого розслідування немає. Якби воно було, ми хоча би щось знали. Або де наші сини, або в кого вони, а так – взагалі нічого…».
«Я би хотіла звернутися до українців, щоб не були байдужими. Кого не торкнулася ця війна, той не знає, що це таке. Вони думають, що у нас все добре, але це не так. Наші діти в перших рядах пішли захищати свою Україну, якій вони тепер просто не потрібні», – говорить Тетяна Тодосієнко.
