«Кожен день ми, мами, починаємо не з чашки кави, а з молитви за дітей, за країну, за мир. У нашій ситуації треба тільки молитися й чекати. Чекати, що діти повернуться. Ми точно знаємо, що вони живі», – говорить Людмила Карпова. Її син – боєць 93-ї механізованої бригади Юрій Карпов – вже шостий рік вважається зниклим безвісти.
Юрій Карпов народився 28 листопада 1989 року у селищі Гвардійське на Дніпропетровщині. Вивчився на сапера. Отримав учасника бойових дій ще в 2013-му році за розмінування снарядів часів Другої світової війни. Планував пов'язати своє життя з армією. На Донбасі служив кулеметником на БМП.
В останні дні серпня 2014 року бійці 93-ї механізованої бригади потрапили в Іловайський котел. При виході з нього так званим «зеленим коридором» Юрій Карпов зник безвісти. На той момент йому було 24 роки.
«26 серпня 2014-го він подзвонив востаннє. Батькові і брату. Сказав, що потрапили в оточення. Що ледь вижили. А потім він вже весь час був поза зоною, – згадує Людмила Карпова – З першого вересня я почала шукати сина. З частини мені не дзвонили, я сама туди поїхала. Там ще достеменно ніхто нічого не знав. Тоді ж нам сказали написати заяву в міліцію. Стала зустрічатися з хлопцями, які вийшли з Іловайська і з полону. Я все аналізувала, складала в голові в одну картину. Стала відправляти запити до СБУ, Міноборони, МВС, Міжнародного комітету Червоного Хреста. У вересні обдзвонила всі лікарні Донецька, Макіївки. Відповідали, що Юри у них немає. Але перед цим треба було всякого наслухатися...»
Вже шостий рік родина Карпових не знає, що з Юрієм і де він. Людмила говорить, що є усі підстави вважати, що він у полоні. «Я знайшла свідків, які бачили Юру в полоні, є відео, де після Іловайська над нашими полоненими знущаються, на ньому Юра теж є», – говорить вона. – Вже майже шість років ми чекаємо наших дітей з полону. Змінюються президенти, змінюються пошукові команди при СБУ, при Верховній Раді, але ми досі чекаємо наших дітей».
Розповідає, що зниклих безвісти часто включають у списки загиблих чи розміщують їхні фотографії на меморіальних стінах. Якось Людмила побачила портрет Юрія у Книзі пам’яті, подзвонила її ініціаторам і попросила прибрати знімок. «Сказала їм, що вони роблять добру справу, але ж треба робити її з розумом. Мого дитя там бути не повинно».
Коли Юрій вже зник безвісти, його батькові – теж Юрію – прийшла повістка. На сімейній нараді вирішили, що це шанс хоча б щось дізнатися про долю сина. Юрій старший пішов. Воював рік, був поранений під Авдіївкою. Але знайти сина йому не вдалося.
«Мені дуже погано без Юри. У нашій родині немає свят. Але ми розуміємо, що діти колись повернуться – і щастя повернеться до наших родин, – говорить матір зниклого бійця. – Зараз моя підтримка – це родина, це мій старший син, це підтримка друзів і Юриних побратимів, як дзвонять, приходять, питають і кажуть, що все буде добре. І, звичайно, молитви. Віра – це велика сила, дуже велика сила. У нас усе буде добре. І в наші родини вернеться щастя».
Нещодавно родичі зниклих безвісти звернулися до Уповноваженої ВР з прав людини Людмили Денісової з проханням внести імена їхніх синів в списки на обмін.
«Коли я чую слово Іловайськ, я уявляю, як все відбувалося, що пережили наші діти, що вони зазнали. Це жах. Молю Бога, щоб дав дітям мужність, сил і здоров'я пережити все і швидше повернутися додому», – говорить Людмила Карпова.
«Цю петицію потрібно підписати, бо на кону – життя таких же українців, військових, які захищали нас і потрапили в полон. Ми не вимагаємо чогось неможливого, ми просто хочемо, щоб всі діти, чоловіки, брати повернулися додому. Бажаю усім мамам, які разом зі мною чекають своїх дітей, мужності, сили духу і віри. Все здолаємо. У нас все вийде. Діти повернуться додому. Я це точно знаю», – говорить Людмила Карпова.
