Дата арешту: 25.08.2014
На нього чекають: мати, дружина
Леонід Крепець був мобілізований до лав Збройних сил України у квітні 2014 року, служив старшим водієм у 51-й механізованій бригаді. 25 серпня 2014 року його батальйон потрапив в оточення під Іловайськом – біля села Дзеркальне. У тому бою 51-а бригада понесла втрати: були як загиблі бійці, так і ті, хто потрапив у полон. Доля ж Леоніда була довгий час невідомою. Згодом його офіційно визнали зниклим безвісти.
Леонід Крепець народився 13 березня 1984 року у селі Білокриниччя, що в Хмельницькій області. Закінчив Полонське ПТУ, був призваний на строкову військову службу. Згодом одружився і переїхав із родиною до Володимира-Волинського. Працював водієм на меблевій фабриці. Батько двох дітей.
Після проведення ДНК-експертизи у 2015 році й збігу з тілом одного з тимчасово невстановлених воїнів дружина Леоніда Віра визнала його загиблим. Того ж року він був посмертно нагороджений почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимир-Волинський». Матір бійця – Наталія Крепець – не погоджується, що її син загинув, а продовжує його шукати. Говорить, що має причини так вважати.
Наталія Крепець, матір Леоніда Крепеця:
— Останній дзвінок від сина був 25 серпня 2014 року з Іловайська. Сказав, щоб я берегла себе… Після того зв’язку з ним більше не було.
У 2015 році ми здавали ДНК, і був збіг із тілом одного з невстановлених загиблих.
Ексгумацію ми не робили. Жінка Леоніда підтвердила, що це він. Але ми не проводили перепоховання, тіло так і лежить на кладовищі у Дніпрі – на хресті фото Леоніда, могила ним підписана. Я кажу невістці: для чого ти то робиш?
З опису до тіла видно деякі нестиковки. Леонід – нижчий на сім сантиметрів, ніж тіло, з яким маємо ДНК-збіг. Зубна карта теж не збігається. Далі взуття: у Леоніда маленька нога, а в того тіла – більший розмір ноги. То тіло не наше, то не Леонід.
Син у мене дуже хороший, людяний, ми щодня зідзвонювалися. Він ходив у церкву, прислужував там, і я в церкву зараз ходжу, це мені допомагає. А ще мене на світі тримають онуки. Ми спілкуємося, приїжджаємо одне до одного в гості. Я невістці дякую, що вона така, що доглядає, що водить їх на танці, на математику. Це – хлопці, перший і п’ятий клас. Вони були маленькими, коли їхній тато зник безвісти.
У списки на обмін Леоніда не подадуть, бо дружина визнала його загиблим. Але я його чекаю і шукаю.
