Дата арешту: 05.09.2014
Звинувачення: ввжається зниклим безвісті
На нього чекають: дружина, син, мати
Сергій Ватаманюк, боєць 80-тої окремої десантно-штурмової бригади, був мобілізований 8 серпня 2014 року, служив у Луганський області. 5 вересня 2014 року біля сіл Весела Гора та Цвітні Піски Луганської області бійці батальйону «Айдар» і 80-ої бригади потрапили у засідку, влаштовану російськими військовими й проросійськими незаконними збройними формуваннями. Внаслідок нерівного бою загинули та пропали безвісти 45 українських воїнів. Серед тих, хто вважається зниклим, – і Сергій Ватаманюк.
Сергій народився 13 лютого 1987 року у Шепетівці Хмельницької області. Працював зварником та будівельником. Незадовго до мобілізації одружився. Востаннє Людмила Ватаманюк говорила з сином 5 вересня 2014 року. Сергій попередив, що вони йдуть на завдання й він не знає, коли матиме змогу зателефонувати наступного разу, сказав, щоб не хвилювалися. Дружина Сергія була на останніх місяцях вагітності. Син народився 23 жовтня 2014 року, коли Сергій вже зник безвісти.
Людмила Ватаманюк, матір Сергія Ватаманюка:
— Сергій не знав, що в нього буде хлопчик. Він пішов воювати у серпні, зник безвісти у вересні, а дитя його родилося в жовтні. Якось я спитала онука: «Де твій тато?». Він відповів: «Мій тато воює. Ти що, не знаєш?». У мене тоді голос затремтів, а онук сказав: «Ні, не треба плакати». А потім і в садку, і всім довкола почав розповідати, що тато скоро приїде додому.
Спочатку були дані, що Сергій – в полоні, це вже згодом його статус офіційно змінили на зниклого безвісти. Коли це все сталося – ми нічого не знали, командування нам нічого не повідомляло. Якусь інформацію шукали в інтернеті. Про те, що Сергій потрапив у полон, спочатку дізналася моя дочка – від волонтерів, але нічого мені не казала, бо не знала як. З військкомату до нас ніхто не прийшов. З військової частини теж. А повинні були. А потім невістка в інтернеті побачила, що Сергій в полоні.
Я одразу почала складати план дій. Цілими ночами складала плани й уявляла, як звільняю його. Вже знала на пам'ять карту Донецької і Луганської областей, населені пункти. Весь час чекала його. Хвіртка рипне – я відразу визираю: може, це він вернувся? Я і досі визираю…
Телефонувала волонтерам, капеланам, в різні організації та офіційні установи. Але представники офіційних установ завжди відповідали завченими фразами, там не було зацікавленості, я не відчувала і не бачила, що вони хочуть мені допомогти. Ми нікому не потрібні й наші діти теж. Мені 71 рік вже і я дуже хочу дочекатися сина.
ДНК-експертизу робили, але збігів немає. Я здавала і в 2014 році, й в 2016 році, й у січні 2019-го. Серед тимчасово невстановлених загиблих військових мого сина немає. Я вірю, що він у полоні.
Як саме держава шукає зниклих безвісти – мені невідомо. Прізвища наших синів обіцяють внести у списки на обмін, але я не надто в це вірю. Все, що від нас залежить, – ми робимо. Але поки жодного результату.
Великою підтримкою для мене є спілкування з іншими мамами та рідними людьми зниклих безвісти військових і добровольців. Слава Богу, що ми зійшлися. Зідзвонюємося часто, з деким – щодня, зустрічаємося, підтримуємо одна одну та й просто розмовляємо. Так, як жде мама, – ніхто не жде. Ми можемо відчути цей біль і зрозуміти одна одну.
Нам важливо, щоб про наших дітей не забували.
