Дата арешту: 29.08.2014
Звинувачення: вважається зниклим безвісті
На нього чекають: мати
Боєць 93-ї окремої механізованої бригади Ярослав Думчик зник безвісти 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайська. На той момент йому було 19 років.
Ярослав народився 20 квітня 1994 року в селі Лозоватка, що в Дніпропетровській області. Після закінчення школи, в 2013 році, був призваний на строкову військову службу, а у вересні того ж року підписав контракт із ЗСУ. Служив у 93-ій бригаді. У березні 2014 року приїхав додому у відпустку, але пробув лише кілька днів: надійшов наказ від командування – терміново прибути до військової частини.
Інна Думчик, матір Ярослава Думчика:
— Він швидко зібрався й поїхав, я три місяці взагалі не знала, де він. Мені казав, що у військовій частині, але потім я випадково дізналася, що Ярік служить у селищі Марківка, що в Луганській області. Питаю його: «Чому ж ти не розказав?» А він: «Ма, не хотів, щоб ти засмучувалася».
19 серпня 2014 року їх перекинули в Іловайськ, про що він мені теж нічого не сказав. Востаннє говорила з ним 26 серпня 2014-го, він подзвонив і каже: «Ма, я скоро буду вдома. У мене все добре». Якщо хлопці дзвонили і прощалися з рідним, просили пробачення, то мій і словом не обмовився, що він в оточенні в Іловайську.
Про те, що 93-я бригада потрапила в оточення, я випадково дізналася з відео на ютубі. Звернулася до військкомату, потім до військової частини – там нічого конкретного сказати не могли, лише, що шукають.
Нам робили ДНК-експертизу, сказали, що є збіг. В описі до тіла прочитала – «чоловік 30-40 років», а Яріку ж на той момент були лише 19. До того ж, зріст загиблого був на 10 сантиметрів нижчий, ніж у сина: у Яріка – 1,8 м, а в тіла – 1,7.
У грудні 2014 року син мені зателефонував, коротко сказав, що скоро вернеться додому. Я сама пробила дзвінок – він надійшов зі Свердловки Луганської області (нині – село Твердохлібове), яка на той час була окупованою. Потім я знайшла двох свідків, які підтвердили, що шістьох наших хлопців привезли у Свердловку. Показала їм фотографію сина, вони підтвердили, що такий хлопець там був. Ще один свідок бачив Ярослава 6-7 жовтня 2014-го в полоні в Сніжному. Тому я і не визнаю тіла, з яким у мене був цей ДНК-збіг, бо Ярослава одразу кілька людей бачили в полоні, живим. Тому мій син – офіційно зниклий безвісти.
Зверталася усюди – в Червоний Хрест, ОБСЄ… Подала документи, щоб сина внесли в список на обмін. У всіх родичів зниклих безвісти є ці товсті пакети з різними листами і документами, але конкретної відповіді, де наші діти і що з ними, – немає.
Мій Ярік – дуже чесний хлопець. Він завжди за правду. Хлопцям казав, що йде захищати свою сім’ю. Коли прийшов з Луганської області, то дорослі чоловіки казали, що у нього стільки волі, що він такий дорослий як на свої 19 років. Справжній воїн, який нікому, крім нас, зараз не потрібний.
Знаю: якщо я буду сильною, буде сильним і він. Оця ниточка між мною і сином – нерозривна. Я своїх домашніх – чоловіка й старшого сина – тримаю: наш син живий, кажу, і він повинен знати, що ми його чекаємо, що ми його не хоронимо.
У 2016 році я вперше була на кладовищі, де поховані й тимчасово невстановлені воїни. Йду – і бачу могилу з табличкою «Ярослав Думчик». У мене всередині все скипіло – побити, потрощити, зламати. Але я собі кажу: «Інно, стоп, що тобі підказує серце? Мовчить? Мовчить. Ти не будеш займатися вандалізмом. Хто почепив, той має зняти». Потім в Дніпрі зробили красивий меморіал, і знову розмістили фото Яріка. Ось тоді ми з іншими мамами зниклих безвісти добилися, щоб фотографії наших синів зняли з меморіалу й таблички з їхніми іменами прибрали з могил.
Ярік коли уходив на війну, сказав: «Мама, я вернусь. Ти чуєш мене? Я вернусь додому». І сказав це таким командирським голосом. З цим і живемо.
Я досі не закриваю вхідні двері – чекаю. Де що скрипне – я у вікно визираю. Йду десь на город чи у справах і думаю, що ось зараз підійде мій син і обійме та поцілує мене. І так вже шість років...
